Nauczycielki z Ukrainy o pracy w Polsce. "Dzieci jakoś się odnajdują, trudniej z rodzicami"

Ukraińskie dzieci często lepiej od rodziców radzą sobie na uchodźstwie w Polsce - twierdzą nauczycielki z Ukrainy w cztery miesiące od wybuchu wojny w ich kraju. - Mam w szkole pod opieką starsze dzieci z Mikołajowa, Charkowa, Dniepru, ze wschodu Ukrainy, gdzie jest trudna sytuacja. Nie mówią o domu, bo już wiedzą, że nie wrócą tam tak szybko, a ich rzeczywistość się zmieniła i muszą zacząć układać sobie życie na nowo tutaj w Polsce. Uczyć się, poznawać nowych kolegów - mówi w rozmowie z działaczami Polskiego Centrum Pomocy Międzynarodowej Halina z Tarnopola. Текст польською та українською мовами (внизу)

To dzieci często lepiej znoszą pobyt z dala od domu niż ich rodzice - mówiła zatrudniona przez Fundację PCPM w warszawskiej szkole nauczycielka z Ukrainy Halina. Dzięki współpracy stolicy i Polskiego Centrum Pomocy Międzynarodowej niemal 200 ukraińskich pedagogów zostanie zatrudnione w szkołach na okres wakacyjny.

PCPM

W drugim miesiącu trwania wojny na Ukrainie dzięki finansowaniu amerykańskiej organizacji CARE i porozumienia stołecznego ratusza z Polskim Centrum Pomocy Międzynarodowej 200 ukraińskich nauczycieli znalazło pracę w warszawskich placówkach oświaty. Wraz z zakończeniem roku szkolnego zatrudnienie stanęło pod znakiem zapytania. Naprzeciw zagrożeniu wyszły wszystkie wcześniej zaangażowane w ich zatrudnienie strony, oferując stanowiska pracy z uczniami na lato.

Więcej treści znajdziesz na stronie głównej Gazeta.pl >>>

Nauczycielki korzystające z programu Fundacji PCPM "Cash for Work" opowiedziały o doświadczeniu pracy w polskich szkołach i tym jak ukraińskie dzieci, ich rodzice i one same odnajdują się w uchodźczej rzeczywistości w Polsce.

PCPM

"Dzieciaki myślały, że ten wyjazd będzie trwał krótko"

Natalia, anglistka, twierdzi, że ukraińskie dzieci w Polsce na początku po przyjeździe do Polski odnajdywały się dobrze, traktowały to jak przygodę, jednak teraz widzi, że dzieci tęsknią.

- Na początku dzieci widziały wszystko w różowych kolorach, później rzeczywistość je dogoniła. Zaczęły tęsknić za domem, za kolegami, za rodziną, za wszystkim - powiedziała nauczycielka.

- Dzieci w Ukrainie miały swoje zajęcia, na przykład taniec, balet, rysunek. Tęsknią za nimi, tęsknią za swoim życiem codziennym w Ukrainie. Dzieciaki myślały, że ten wyjazd do Polski będzie trwał krótko, trzy tygodnie, może miesiąc i wracamy do domu. Później minął drugi, trzeci miesiąc i wciąż nie mogą wrócić. Widziałam, że dużo dzieci płacze, bo po prostu tęsknią za domem - dodała.

Inną perspektywę przedstawiła Halina z Tarnopola. - Ja nie mogę tak powiedzieć jak koleżanka wcześniej. Z mojej obserwacji wynika, że na początku dzieci wydawały mi się trochę wystraszone, zamknięte w sobie. Teraz widzę, że są one już bardziej otwarte - stwierdziła nauczycielka ukraińskiego.

- Mam w szkole pod opieką starsze dzieci z Mikołajowa, Charkowa, Dniepru, ze wschodu Ukrainy, gdzie jest trudna sytuacja. Nie mówią o domu, bo już wiedzą, że nie wrócą tam tak szybko, a ich rzeczywistość się zmieniła i muszą zacząć układać sobie życie na nowo tutaj w Polsce. Uczyć się, poznawać nowych kolegów - opisywała.

Jak wskazała pedagożka, nastolatki z Ukrainy w wieku 12-14 lat dobrze integrują się ze swoimi polskimi rówieśnikami.

- Organizujemy takie spotkania integracyjne dla klas ukraińskich i polskich, by dzieci się poznały, mogły coś opowiedzieć o Ukrainie o swoim rodzinnym mieście, czym się interesują. Polskie dzieci z kolei dzielą się tym, gdzie można pójść w Warszawie, co można zwiedzić, gdzie pojechać - relacjonowała.

Zobacz wideo Poparcie USA dla Ukrainy osłabło? Pytamy eksperta

"Rodzice zamartwiają się, co będzie jutro"

Halina twierdzi, że gorzej od dzieci radzą sobie ich rodzice. - One jakoś się odnajdują, trudniej z rodzicami! Jedni są zrozpaczeni, inni wystraszeni - stwierdziła.

- Myślę, że rodzice sobie nie radzą, bo nie mają pracy, są oderwani od swojej rodziny, od swojego normalnego życia, które mieli w Ukrainie. Dzieci idą do szkoły, a oni zostają sami ze sobą i swoimi myślami - mówiła.

- Rodzice zamartwiają się, co będzie jutro, jak zapłacić za rachunki i tak dalej - tłumaczyła.

PCPM

Jeszcze inaczej życie na uchodźstwie odbierają małe dzieci. Polski rząd i biuro wysokiego komisarza Narodów Zjednoczonych do spraw uchodźców (UNHCR) podają, że do polskich przedszkoli zapisane jest ponad 40 tys. podopiecznych z Ukrainy.

O sytuacji najmłodszych opowiada opiekunka przedszkolna Julia z Kijowa. Jak twierdzi, dzieci z Ukrainy w wieku przedszkolnym w pierwszych tygodniach zajęć były mocno zestresowane z powodu bariery językowej. "

- Nie rozumiały, co polskie nauczycielki do nich mówiły, a te z kolei nie mogą wyrazić, czego jest im potrzeba. Na przykład mój synek, wcześniej, jak w szkołach nie było jeszcze tylu dzieci z Ukrainy, przez trzy tygodnie płakał w domu i zapierał się, że nie chce chodzić do przedszkola. Szlochał, że nie rozumie, co inne dzieci mówią i przez to nie może się z nimi bawić - mówiła przedszkolna asystentka nauczyciela.

- Gdy w przedszkolu pojawiło się więcej ukraińskich dzieci, widziałam, jak one się cieszą, że w końcu jest tam ktoś, kto rozumie, co one mówią - kontynuowała. Julia zauważa, że dzieci dobrze wpływają same na siebie.

- Gdy dziecko widzi, że w klasie są jego rówieśnicy z Ukrainy, że jest więcej osób, które przeżyły takie rzeczy jak ono, to jest takiemu maluchowi raźniej. Dla nich najpierw musisz być jak psycholog, by je wysłuchać i zrozumieć, dopiero później pedagog, by je czegoś nauczyć - powiedziała.

Różnice między polskimi a ukraińskimi szkołami

Źródłem niepokojów ukraińskich uczniów w polskich szkołach są także inne niż w Ukrainie zasady - wskazała szkolna psycholożka Oksana. Pierwszą znaczną różnicą jest korzystanie z telefonów komórkowych i innych elektronicznych gadżetów - zauważa.

- Mamy takiego chłopca, któremu ciągle musimy przypominać, by nie korzystał z telefonu podczas lekcji, że w Polsce na lekcjach nie wolno, że takie są tutaj zasady - mówiła. Kolejną istotną różnicą jest opieka nauczycielska podczas godzin szkolnych.

Jak opisywała Oksana, w Ukrainie uczniowie mogą sobie swobodnie wychodzić ze szkoły podczas przerw, podczas gdy w Polsce dzieci muszą być pod stałym nadzorem nauczycieli. - To też potrafi być źródłem nieporozumień - stwierdziła.

PCPM


W rozmowie nauczycielki zwróciły także uwagę na różnice w szkołach w Polsce, jakie dotyczą ich samych. - Jeżeli chodzi o administrację, szkoły są tu (w Polsce) bardziej przyjazne - oceniła anglistka Natalia.

- Lepiej nam się też pracuje w klasach, ponieważ dzieci nie korzystają tu ciągle na lekcjach z telefonów, nie są tak rozproszone - zwróciła uwagę.

- Dziękujemy za pracę! - powiedziały pod koniec rozmowy pedagożki z Ukrainy.

- Daje nam ona bardzo wiele. Oczywiście zarobki, ale gdy idę do pracy, to nie myślę o wojnie, o domu, o sobie, o Ukrainie. Mam głowę zajętą czym innym, pracą, uczniami. Myślimy tam przede wszystkim o dzieciach, o tym, co zrobić dla nich, by czuły się w tej sytuacji lepiej. Żyjemy ich problemami, nie swoimi - mówiła Halina.

- Gdy kończę pracę, to wcale nie chce wracać do domu, bo tam myślę o Ukrainie. Od razu mam ochotę sprawdzić w telefonie informacje, doniesienia z ojczyzny. W pracy nie mam takich myśli, więc czasem wręcz boję się wracać do domu - zaśmiała się.

- Dla człowieka bardzo ważne jest być potrzebnym. Ta praca daje tę możliwość, sprawia, że jesteś ważny, że nie wadzisz nikomu. Najgorzej jest, gdy nie masz żadnych obowiązków, nigdzie się nie śpieszyć i nikt na ciebie nie czeka - podsumowała.

...

Українські діти часто справляються краще, ніж їхні батьки в еміграції до Польщі, кажуть вчителі з України через чотири місяці після початку війни в їхній країні

Саме діти сприймають віддаленність від дому краще, ніж їхні батьки, – каже Галіна, українська вчителька, яка працює у фундації PCPM у варшавській школі. Завдяки співпраці столиці та Польського центру міжнародної допомоги під час літніх канікул у школах буде працевлаштовано близько 200 українських вчителів.

У другий місяць війни в Україні, завдяки фінансуванню американської організації CARE та угоді столичної мерії з Польським Центром міжнародної допомоги, 200 українських вчителів знайшли роботу в навчальних закладах Варшави. Але з закінченням навчального року питання працевлаштування було поставлено під сумнів. Тому були прийнято рішення організувати робочі місця зі студентами на період канікул.

Педагоги, які користуються програмою «Cash for Work» Фонду PCPM, розповідали про досвід роботи в польських школах та про те, як українські діти, їхні батьки та вони самі справляються у Польщі.

Вчителька англійської мови Наталія стверджує, що українські діти в Польщі спочатку добре знайшли один одного, ставилися до цього як до пригоди, а тепер бачить, що діти сумують за домом. «Спочатку діти бачили все в рожевих тонах, потім їх наздогнала реальність. Вони почали сумувати за домом, друзями, родиною, за всім», - розповіла вчителька. «Діти в Україні мали свої заняття, такі як танці, балет, малювання. Вони сумують за ними, вони сумують за їхніми буднями в Україні. Діти думали, що ця поїздка до Польщі буде короткою, три тижні, може, місяць, і ми їдемо додому. Потім пройшов другий чи третій місяць, а вони досі не можуть повернутися. Я бачила, як багато дітей плакали, тому що вони просто сумували за домом», – додала вона.

Галина з Тернополя представила інший ракурс. «За моїми спостереженнями, спочатку діти здавалися трохи наляканими і замкнутими. Тепер я бачу, що вони більш відкриті, – сказала українська вчителька. «У школі я доглядаю за старшими дітьми з Миколаєва,

Харкова, Дніпра та Сходу, де ситуація складна. Вони не говорять про дім, бо вже знають, що так скоро туди не повернуться, а їх життя повністю змінилося, і вони мають починати все спочатку тут, у Польщі. Вчитись, зустрічати нових друзів», – описала вона. Як зазначила педагог, підлітки з України 12-14 років добре інтегруються зі своїми польськими однолітками. «Ми організовуємо такі інтеграційні зустрічі для українських та польських класів, щоб діти пізнавали один одного, могли щось розповісти про Україну, про рідне місто, те, що їм цікаво. Польські діти, у свою чергу, розповідають, куди можна піти у Варшаві, що подивитися і де гарно провести час», – повідомила вона. Галина стверджує, що їхні батьки гірші вливаються у нове життя за дітей. «Я думаю, що деякі батьки не справляються, тому що вони не мають роботи, вони відірвані від сім’ї, від нормального життя в Україні. Діти ходять до школи, а вони залишаються наодинці з собою і своїми думками», – сказала вона. «Батьків хвилює завтрашній день, як оплачувати рахунки і так далі», – пояснила вона.

Іншим чином життя далеко від дому сприймають маленькі діти. Уряд Польщі та Управління Верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ ООН) повідомляють, що в польських дитячих садках навчається понад 40 000 учнів з України. Про становище найменших розповідає вихователька дитсадка Юлія з Києва. За її словами, дошкільнята з України в перші тижні занять були дуже напружені через мовний бар’єр. «Діти не розуміли, що їм кажуть польські вчителі і не могли самі висловити те, що їм потрібно. Наприклад, мій син раніше, коли в школі було мало українських дітей, він три тижні плакав вдома і стверджував, що не хоче ходити в садок. Він плакав, що не розуміє, що говорять інші діти, і що він не може з ними грати», – розповіла помічниця вихователя. «Коли в садочку з’явилося більше українських дітей, я побачила, як вони раді, що нарешті знайшовся хтось, хто зрозумів, що вони говорять», – продовжила вона. «Коли дитина бачить, що в класі є її однолітки з України, що є більше людей, які пережили подібні речі, такій дитині легше. Тому необхідно бути спочатку психологом, щоб зрозуміти дитину, а потім вчителем, щоб чогось її навчити», – сказала вона.

Джерелом занепокоєння українських учнів у польських школах є також правила, які відрізняються від українських, – зазначила шкільний психолог Оксана. Перша велика відмінність — це використання мобільних телефонів та інших електронних гаджетів, зазначає вона. «У нас є хлопчик, якому ми постійно змушені нагадувати, щоб він не користувався телефоном під час уроків, що в Польщі заборонено брати гаджети на

заняття, що тут такі правила», - сказала вона. Ще одна важлива відмінність – нагляд за учнями в шкільні години. Як розповіла Оксана, в Україні учні можуть вільно залишати школу на перервах, а в Польщі діти мають бути під постійним наглядом вчителів. "Це також може викликати непорозуміння", - сказала вона.

В інтерв’ю вчителі також звернули увагу на відмінності шкіл у Польщі, які стосуються їх самих. «Що стосується адміністрації, то тут (у Польщі) школи дружніші», – оцінила вчитель англійської Наталія. «Ми також краще працюємо на уроці, тому що діти тут не користуються телефонами, вони не такі розсіяні», - зазначила вона.

«Дякую за вашу роботу!» – зазначили наприкінці бесіди педагоги з України. «Це дає нам багато. Очевидно, заробітки, адже коли я йду на роботу, я не думаю про війну, про рідний дім, про себе, про Україну. Голова зайнята чимось іншим, роботою, студентами. Ми в основному думаємо про дітей і про те, чим їм допомогти, щоб їм стало краще в цій ситуації. Ми живемо їхніми проблемами, а не своїми», – розповіла Галина. «Коли я закінчую роботу, то не хочу повертатися додому, бо думаю про Україну. Я негайно перевіряю інформацію та звіти з моєї рідної країни на своєму телефоні. На роботі у мене таких думок немає, тому іноді я навіть боюся йти додому», – засміялася вона. «Дуже важливо, щоб людина почувала себе потрібною. Ця робота дає таку можливість. Адже найгірше, коли ти не маєш жодних обов’язків, нікуди не поспішаєш і тебе ніхто не чекає», – підсумувала вона.

Інтерв’юер: Станіслав Аєвський (PCPM)

Переклала Анна Мірвода

***

Pomóż Ukrainie, przyłącz się do zbiórki. Pieniądze wpłacisz na stronie pcpm.org.pl/ukraina >>>

Więcej o: